Концесія — не напасть, аби лише лісу не пропасти

На Житомирщині остерігаються, що поспіх зашкодить зеленому багатству
Винесена на суспільне обговорення пропозиція про надання в концесію 333 об’єктів лісового господарства, які, найімовірніше, є держлісгоспами, збурила жителів багатих лісом областей, яких це нововведення насамперед стосується. Житомирщина не стала винятком, що підтверджує одностайно схвалене звернення обласної ради до вищих посадових осіб держави із закликом не допустити фактичної приватизації лісової галузі.
Чия сорочка ближча до тіла?
Коментуючи цей документ, ініційований найбільшою в облраді фракцією БПП, дехто з журналістів натякає, що із наявних у ній 17 депутатів аж четверо — лісівники. Однак якби це стосувалося лише корисливих інтересів тих, хто переймається долею власних посад, навряд чи повноважні представники Житомирщини, зокрема й опозиція, були б одностайними в підтримці звернення. Насправді йдеться про збереження лісів у державній, тобто загальнонародній власності, бо всі усвідомлюють, що хоч матеріально-технічна база держлісгоспів має конкретну і далеко не мізерну ціну, однак мало чого варта без права заготовляти деревину і торгувати нею. Отож ідея про концесію — фактично засіб обійти законодавчу заборону на надання зеленого багатства у приватні руки.
Чим це загрожує Поліссю, де вже традиційно лісові гриби і ягоди — не лише доповнення до сімейного столу, а й вагоме джерело бюджетів родин (і не лише сільських, бо в сезон заготівлі чимало містян вирушають збирати безкоштовні дари), пояснювати не треба. Приклади приватних мисливських угідь, у яких сотні гектарів лісу обгородили і начебто перетворили на вольєри, та орендованих ставків, у яких ні скупатися, ні напоїти худобу, — наочне підтвердження того, як начебто заборонене законом стає жахливою реальністю.
Держлісгоспи не лише плекають ліси, а й уміють перетворити навіть «тонкомір» і дрова на валюту для держави.
У кроликів і лісу — багатоскладова віддача
Утім, рекреаційну й екологічну роль лісів зазвичай вважають лише додатком до їхньої економічної віддачі, а найпоширенішим аргументом під час зміни власника є посилання на слова ідеолога китайських реформ Ден Сяопіна: байдуже, якого кольору кіт, бо головне, щоб він ловив мишей. Отож убивчим аргументом є нібито низька рентабельність держлісгоспів у лісових регіонах та їхня збитковість на півдні і сході України.
Стосовно останніх, то щонайменше наївно очікувати, що потенційних концесіонерів зацікавлять території, на яких догляд і охорона лісів коштує більше, ніж доходи від реалізації деревини. Зрозуміло, що бізнесмени аж ніяк не альтруїсти, а тому концесія в безлісих регіонах можлива або за умови банальної вирубки всього під пень без реального лісовідновлення, або з метою прихватизації ласих шматків території (зокрема для добування піску), або задля вигідного розпродажу придбаного за безцінь майна справді збиткових держлісгоспів.
Натомість навіть із суто економічного погляду роботу лісівників у багатих лісом регіонах слід оцінювати не лише за показником рентабельності, яка, за аналогією з м’ясом кроликів, далеко не єдине джерело доходів скарбниці. Зокрема всі держлісгоспи Житомирщини у 2015 році отримали загалом лише 99,2 мільйона гривень чистого прибутку, а торік ще менше — 60,9 мільйона. Однак до державного й місцевих бюджетів сплачено аж 267,3 мільйона та 399,7 мільйона гривень податків, а ще 155,0 млн та 131,5 мільйона становив єдиний соціальний внесок. Нескладні обчислення засвідчують, що держлісгоспи кожного місяця в розрахунку на одного працівника спрямували до державної скарбниці позаторік і торік відповідно по 5450 та 6586 гривень! Навряд чи в Україні знайдеться багато підприємств, за винятком лікеро-горілчаних заводів та сигаретних фабрик, здатних похвалитися настільки вагомими відрахуваннями!
Не варто також забувати, що коли раніше зі сплачених державі суто лісових податків назад повертали кошти на ведення лісового господарства, за які утримували планово-збиткові держлісгоспи в малолісистих південних областях та фінансували роботи з лісовідновлення й охорони лісів, то тепер із цим покінчено. Отож до спрямованих на потреби держави сум слід ще додавати вартість ведення лісового господарства, яке нині держлісгоспи здійснюють власним коштом. На Житомирщині позаторік це обійшлося в 355,8 мільйона гривень, а торік — у 473,1 мільйона.
У кінцевому підсумку середньомісячний внесок кожного працівника держлісгоспів Житомирщини у фінансування потреб держави у 2015 та 2016 роках перевищив відповідно 10 і 12 тисяч гривень!
Косити зелень — не дерево плекати
Зрозуміло, прибічники надання в концесію нібито низькорентабельних держлісгоспів заявляють, що приватні об’єкти лісового господарства так само сплачуватимуть усі встановлені законом податки й будуть зобов’язані займатися лісовідновленням та охороною формально державних лісів, у яких господарюватимуть концесіонери. Стосовно плати за заготовлену деревину це справді так, однак навіть великі іноземні фірми, що працюють в Україні, напрочуд уміло мінімізують податкові відрахування, користуючись найменшими шпаринами вітчизняного законодавства. Отож не буде нічого дивного, якщо в концесіонера весь штат працівників обмежуватиметься посадами директора та ще кількох білих комірців, які укладуть угоди з приватними підприємцями на спрощеній системі оподаткування з усіма наслідками для місцевих і державного бюджету.
Аналогічна ситуація з розміром зарплат, на яких у держлісгоспах нині немає сенсу економити, адже майже весь чистий прибуток підлягає перерахуванню до держбюджету. Відтак уже традиційно лісівники Житомирщини заробляють власною працею у півтора-два рази більше від середньостатистичних доходів працівників загалом в області. Не зайве нагадати, що серед останніх чимало освітян, медиків і чиновників, яким платять з бюджету.
Крім того, в лісовій галузі області не лише давно покладено край виплатам у конвертах, а, що не менш важливо, держлісгоспи кровно зацікавлені у стимулюючій системі високих зарплат. Суть у тому, що від справді ефективної роботи кожного працівника залежить економічний добробут державних за формою власності, однак давно вже ринкових за методами господарювання держлісгоспів, де керівники — досвідчені професіонали-менеджери, а не безправні виконавці волі власника-олігарха, мета якого — перекачування прибутку в офшори.
Не менше сумнівів щодо щирого бажання концесіонерів висаджувати й охороняти ліси, які досягають віку стиглості через 80 років для сосни чи навіть 110 — для дуба. Не гріх згадати, що, наприклад, довкола Новограда-Волинського, де в післявоєнні роки масово заготовляли деревину насамперед для потреб армії, нині переважно малоцінні березово-осикові масиви, які тепер поступово замінюють на більш цінні лісові породи. Навряд чи в концесіонерів, яких зобов’яжуть вирощувати ліси невідомо для кого, буде більше стимулів, ніж у військових за сталінських часів, які теж мали не лише вирубати, а й відновити ліс.
Ще один наочний приклад — провальна для економіки і затратна для бюджету країни кампанія з відновлення плантацій хмелю у сільському господарстві, коли кошти ударними темпами освоювали, а потім тихцем списували велетенські масиви золотих за ціною і вбогих за реальними характеристиками «елітних» насаджень. Однак, на відміну від аграрної галузі, у лісовій справі ціна помилок набагато вища, адже вони виявляються аж через десятиліття марнування праці й коштів.
У ролі собак Павлова вся галузь?
Виграє чи програє Україна від надання в концесію фактично не держлісгоспів, а понад двох третин лісів, якими нині опікуються державні об’єкти лісового господарства? Чесна і об’єктивна відповідь на це запитання визначає долю не одного чи навіть кількох стратегічних для вітчизняної економіки промислових підприємств, а майбутнє щонайменше трьох-чотирьох поколінь українців. У суто економічному плані держава від концесій навряд чи виграє, бо платою за збільшення на кілька відсотків рентабельності лісової галузі стануть на порядок більші втрати інших надходжень. Стосовно порядку в лісах, то кожен погодиться, що простіше контролювати держлісгоспи, ніж приватні структури, які дорвуться до лісу на обумовлений концесійною угодою і мізерний для віку достигання деревостанів термін.
Чи потребує Україна матеріальних і технічних ресурсів для нарощування обсягу рубки лісів? Зрозуміло, що нова техніка і технології в цій царині не завадять, однак ситуація не критична. Проблема не в тому, що у нас не справляються із заготівлею деревини, а в тому, що потрібні значні фінансові ресурси і передові технології для забезпечення її поглибленого перероблення на вітчизняних потужностях та якісно новий рівень контролю за обсягами рубок у лісах.
Натомість заміна держлісгоспів концесіонерами лише додасть головного болю екологам і захисникам природи, а передача у приватні руки заготівлі деревини не має жодного прямого стосунку до розв’язання нагальних завдань стратегічної значимості у деревообробній галузі.
Не дивно, що злі язики дедалі гучніше стверджують, ніби насправді йдеться про намагання нажитися на проблемі, обумовленій дедалі масштабнішим всиханням хвойних насаджень, що дістало назву біологічної пожежі. Під приводом вирізання деревини на упередження, що нині є єдиним засобом боротьби з лихом, можна викосити чи не всі ліси, згодом повернувши голі пустища законному власнику-державі для заліснення.
Зрозуміло, що ці припущення — неправда, бо не можуть державні чиновники високого рангу сприяти пограбуванню України. Однак свого часу академік Павлов ставив досліди не на людях, а на собаках. Отож чи не доречніше випробувати концесію не відразу на всіх 333 держлісгоспах, а спочатку на кількох? Причому не найкращих, де справи й без того йдуть добре, а, наприклад, у системі агролісів, де ні електронного обліку заготовленої деревини, ні досить часто немає порядку з рубкою, ні прибуткової роботи. Там справді потрібні невідкладні реформи, які, у разі підтвердження ефективності, можна поширити на всю лісову галузь, а не починати, як нині, з дерибану того, що нормально функціонує і дає користь державі.